Невизнані Придністров’я, Абхазія і Південна Осетія. Уроки для України

Статті

27.04.2017 12:03

Михайло Глуховський, «Главком»

Статті

​Збройний конфлікт на сході України триває вже три роки, проте його завершення поки що навіть не проглядається.

Єдине, чого вдалося досягти сторонам за допомогою європейських посередників, це зупинити гарячу стадію протистояння, вона тривала до так званих других Мінських домовленостей. Аналогії події на Донбасі з подібними конфліктами у Молдові і Грузії мають підґрунтя. Експерти з цих країн завітали до «Главкома» і дійшли згоди в тому, що головним спільним знаменником проблем у наших державах є агресія Росії. Проте аналітики сходяться на думці, що досвід їхніх країн не означає його придатність для України. Втім, деякі ключові моменти можуть таки стати нам у пригоді.

Що спільного і відмінного у конфліктах у Молдові, Грузії та Україні

І невизнана ПМР («Придністровська молдавська республіка»), і самопроголошені «ДНР» і «ЛНР», так само як і Абхазія з Південною Осетією заявляють про неможливість об’єднання відповідно з Молдовою, Україною, Грузією. Натомість три визнані усім світом країни заявляють, що повернення територіальної цілісності є метою переговорів, які вони проводять із сепаратистськими утвореннями та їхніми покровителями. Суспільства у трьох державах підтримують територіальну цілісність, а отже, політики, котрі виступають за відокремлення Придністров’я від Молдови, Абхазії, або Південної Осетії, – від Грузії, чи окупованого Донбасу – від України, не користуються великою популярністю.

Що відрізняє конфлікти

Наприклад, жителі Молдови можуть спокійно подорожувати до «Придністровської молдавської республіки», а також повертатися назад. Якщо ж до невизнаного утворення з Одеської області заїдуть українці, вони зможуть на адмінкордоні «республіки» з Молдовою добровільно поставити печатку Молдови у пункті міграційної служби про в’їзд до Молдови. Це аби в подальшому полегшити виїзд з Молдови. «У нас єдиний футбольний чемпіонат, гандбольний, баскетбольний. Якщо команда (з окупованої території) представляє Молдову за кордоном і якщо виграє, хоч це і буває рідко, лунає гімн Молдови, піднімається прапор Молдови», – розповідає заступник міністра закордонних справ та європейської інтеграції Молдови (2009–2013 рр.) Андрій Попов. Уявити подібне в Україні, де б «Зоря» і «Шахтар» могли виступати в Луганську і Донецьку і представляти безперешкодно Україну в єврокубках, наразі неможливо.

У Грузії жителі, наприклад, Ахалгорського муніципалітету, який після війни 2008 року контролюється невизнаною владою Південної Осетії і російськими окупантами, можуть спокійно працювати водночас як на окупованій території, так і на контрольованій Тбілісі, отримуючи зарплату і там, і там. «Ці люди насправді пройшли такі кола пекла, що у мене язик не повернеться, сказати, що вони щось порушують. Нехай заробляють, бо вони крихти якісь заробляють», – вважає міністр з питань примирення і громадянського рівноправ’я Грузії (2012–2016 рр.) Паата Закареішвілі і наводить приклад лікарів, які працюють по обидва боки лінії розмежування. В Україні ж, аби потрапити на окуповану територію на Донбасі, потрібно багато годин стояти в черзі у пунктах перетину.

З іншого боку, мешканці Донбасу мають досвід мирного 25-річного співіснування в єдиній Україні, чого не мають жителі регіонів Абхазії чи Придністров'я, які проголосили незалежність на початку 90-х.

Чи потрібна блокада?

За статистикою 2016 року, «ПМР» 40% усієї своєї продукції експортує до Молдови, менше 20% – до Росії, решту – до ЄС. Проте з 1 квітня ситуація в економічних відносинах Молдови з невизнаною територією зміниться. Близько 70% електроенергії до останнього часу Молдова купувала у Кучурганської ГЕС, яка контролюється невизнаною республікою. Тепер же електроенергію до Молдови постачатиме Україна, а так звана ПМР залишиться без значних надходжень до бюджету. Іншими словами, Кишинів бореться із непідконтрольним Тирасполем не зброєю, а економічними заходами, при цьому дає можливість продавати придністровцям продукцію як молдовську до країн ЄС. За словами Андрія Попова, частка експорту придністровської продукції на європейські ринки Європи збільшилася втричі за останніх 12 років.

Грузія, наприклад, вирішила не руйнувати економічні зв’язки з Абхазією після збройного конфлікту початку 90-х. Приміром, найбільша на Кавказі Інгурська ГЕС постачає електроенергію і Грузії. Гребля електростанції розташована на території, яку контролює Тбілісі, натомість щит керування – в контрольованому абхазькою стороною Гальському районі. При цьому 100% акцій АТ «Інгурі ГЕС» залишилися у власності грузинської держави. Сторони конфлікту ще у 90-х домовилися, що 60% електроенергії зі станції отримуватиме Грузія, а 40% – Абхазія. «Важливо, що абхази чітко знають, що електроенергією їх забезпечує Грузія», – каже міністр з питань примирення і громадянського рівноправ’я Грузії (2012–2016 рр.) Паата Закареішвілі. «З іншого боку, ми припинили подачу газу до Південної Осетії і тепер це робить Росія. Суспільство було невдоволене відключенням, але пережило», – згадує колишній урядовець наслідки війни 2008 року.

Толерантність до окупованих територій – запорука майбутньої цілісності?

Держава повинна все робити для того, аби жителі окупованих територій не перебиралися на нові місця, а залишалися у себе на батьківщині, каже Закареішвілі. Саме це, на його переконання, унеможливить переслідування за етнічною ознакою, що буде запорукою повернення окупованих територій. «Впродовж 10 років нас, скажу відверто, не хвилювало, що болить у жителів Абхазії, наприклад. Тільки через 10 років Грузія почала розуміти, що Росія маніпулює абхазцями та осетинцями. Громадянське суспільство почало пропонувати владі реагувати на потреби цих людей. Після цього вже дивитися, як Росія маніпулює інформацією, направляє її проти Грузії», – зауважує колишній урядовець, закликаючи не рубати зв’язки, навіть якщо протилежна сторона тебе поки що не чує. «Бо якщо зв’язки розриваються, та сторона одразу встановлює їх з третьою стороною, яка маніпулює свідомістю цих людей», – каже Закареішвілі.

Подібна ситуація і у Придністров’ї, де більшість населення споживає інформацію з російських телеканалів. Андрій Попов визнає, що навіть попри інформаційну кампанію Росії у Придністров’ї збереглися контакти між простими людьми, вдалося уникнути мови ворожнечі. Чого в Україні, каже дипломат, поки що не спостерігається. Він згадує 2014 рік, зустріч у Києві 36 послів ОБСЄ і спілкування з українськими колегами. «Дуже яскраво пам’ятаю, як тоді українські співрозмовники, перш за все експерти, насторожувалися, коли хтось говорив про придністровський сценарій. Мовляв, нам він не потрібен. Те, що три роки тому здавалося негативним сценарієм, зараз уже таким не є. Придністровський сценарій у короткостроковій і довгостроковій перспективі для Донецька і Луганська здається дуже оптимістичним. Бо багато червоних ліній перейдено», – каже Попов. «Для Росії головне – це територія і підтримувати сам факт наявності конфлікту. Для потерпілих країн головне – це люди, і подолання конфлікту має відбуватися шляхом вирішення проблем цих людей», – додає він.

В інтерв’ю «Главкому» екс-міністр з питань примирення і громадянського рівноправ’я Грузії Паата Закареішвілі розповів, як на окуповані території впливає російська пропаганда, чому толерантність до жителів окупованих територій допоможе не лише Грузії, а й Україні, а також як переваги безвізу допомагають примиренню.

Як Грузія бореться з російською пропагандою в Абхазії та Південній Осетії?

Певний час тому у мене була пропозиція створити російськомовний телеканал перш за все для жителів Абхазії і Південної Осетії. Тому що населення, яке проживає на окупованих територіях, отримує інформацію з Росії винятково російською мовою. Якщо ми хочемо їм повідомити щось про Грузію, ми повинні їм повідомляти мовою, для них зрозумілою. Але якісь причини заважають перебороти цей комплекс, на мою пропозицію не пристали.

Але раніше в Грузії був міжнародний телеканал «Пик», який мовив російською…

«Пик» був як «Голос Америки» за часів Радянського Союзу. Це було не стільки телебачення, стільки пропагандистська машина, яка продавала Грузію російськомовному середовищу (перш за все у країни СНД). Вони (телеканал «Пик») говорили, що Грузія була демократичною державою, а насправді – ні. Але дещо подібне можна й зараз зробити, я погоджуюся, і почати потрібно з фільмів, тематичних передач… Ніде у світі не розповідають про Абхазію і Південну Осетію російською мовою 24 години на добу.

Українські журналісти перебуватимуть у небезпеці, якщо намагатимуться вільно працювати з окупованих територій на Донбасі чи в Криму. Грузинським журналістам в Абхазії і Південній Осетії теж непросто працювати. А якщо вони не їхатимуть до цих регіонів, як жителі окупованих районів довірятимуть такому телеканалу?

Візьміть до прикладу радіо «Эхо Кавказа». Воно мовить російською мовою, але там працюють журналісти і з Сухумі, і з Цхінвалі. Причому працюють у своїх регіонах, тобто безпосередньо звідти. Я хочу сказати, що завжди можна знайти причину, а треба шукати можливості це зробити. Потрібен грузинський погляд на Абхазію. Абхази мають знати, що в конкретний час на певному телеканалі вони чутимуть, бачитимуть усю свіжу інформацію. І люди обов’язково це дивитимуться.

В Україні, як і в Грузії, велика увага приділяється облаштуванню переселенців. У 2009 році, після збройного конфлікту з Росією, уряд Німеччини профінансував будівництво 300 будиночків для переселенців з Південної Осетії. Наскільки це допомогло розв’язати проблему?

Я був проти такого вирішення проблеми. Бо цим ми сприяли відтоку населення. Якби ми подібне вчинили щодо Абхазії, коли країною керував Едуард Шеварднадзе, тоді б у тому окупованому регіоні ніхто з грузинів не жив би зараз. А так вони почали повертатися до власних домівок. Осетини були не проти повернення грузинів до Ахалгорського району. Попередня грузинська влада для грузинів, вихідців з Ахалгорського району, збудувала ціле містечко на контрольованій Тбілісі території. І сьогодні ці люди, щодня по 15-16 мікроавтобусів, спокійно їздять до того ж Ахалгорського району, бо у них там землі залишилися, які вони обробляють. Але живуть усе одно тут. Тобто ми як влада мали там їх заохочувати (залишатися або будуватися. – «Главком»). Якщо у людей немає можливості повернутися, тоді питань немає, проекти для переселенців потрібно реалізовувати. А якщо у людини є можливість там жити (на окупованих територіях), потрібно робити все, щоб вона там залишалася.

Я бачу, що в Україні величезна кількість людей постійно туди-сюди їздить. Думаю, треба зробити, щоби вони все-таки там залишилися жити. Розумієте, якщо вони сюди приїздять, вони довіряють Україні. Якщо вони назад повертаються, отже, можуть там жити. Ось ці два фактори ви повинні використовувати, аби цих людей заохотити залишитись жити там.

Є в Україні люди, які отримують виплати і на підконтрольній Києву, і на окупованій території. Цей факт створює напруження між ними і жителями контрольованих територій, бо одні, виходить, наживаються на окупації, а інші їм заздрять. Чи є подібна проблема в Грузії?

Я вже наводив приклад мешканців Ахалгорського району, які тут (на підконтрольній Тбілісі території) отримують пенсії. Наприклад, є викладачі, які тут у школі працюють, а у якісь дні повертаються на окуповану територію і працюють там. Тобто зарплату отримують також і тут, і там.

У зв’язку з візовою лібералізацією багато жителів окупованих Абхазії та Південної Осетії отримують грузинські паспорти. Але чи зможуть люди голосувати на виборах?

Ті, які мають паспорти, і так голосують. Здебільшого це етнічні грузини. Голосують на підконтрольній Грузії території. Проголосувати – не проблема, люди можуть це робити. Однак ніхто цим не займається, голосувати не їздять особливо, та їх ніхто і не змушує це робити. Знаєте, те, що вони беруть грузинський паспорт, уже чудово!

Але ж у цих людей на руках є і документи окупованих територій, і навіть російські паспорти. Грузинське законодавство дозволяє мати лише один паспорт. Як вчиняєте з порушниками?

Абхазький паспорт – це не документ, ми його не визнаємо. Якщо російський паспорт видано на території Росії, тоді він підпадає під поняття «подвійне громадянство», яке в Росії дозволене, а в Грузії – ні. Людина має вибрати, який паспорт у себе залишити, а якого слід позбутися. Якщо російський паспорт видано на окупованій території, то для нас це незаконний документ, бо він виданий без погодження з грузинською владою.

Як довести те, що людина окрім грузинського паспорту має ще й російський, який приховує?

Я не думаю, що це має бути ціллю грузинської влади. Метою має бути те, щоб ці люди, які там живуть, почувалися комфортно в Грузії, щоб Грузія їх не переслідувала. Якщо через паспорти будемо переслідувати, ці люди не повернуться в наш бік.

У конфлікту, коли він уже почався, є свої закони. Від цих законів найменше мають страждати звичайні люди, хоча насправді вони страждають найбільше. Натомість завдання держави полягає в тому, аби мінімізувати ці страждання.

В Україні часто можна почути закиди на адресу міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ, в необ’єктивності, потуранні Росії. Наскільки ефективними були міжнародні організації в Грузії і в чому саме полягала їхня допомога?

До 2008 року в Абхазії працювала ООН, а в Південній Осетії – ОБСЄ. А оскільки Росія є членом Ради Безпеки ООН і провідним донором в ОБСЄ, то у дні серпневої війни Росія блокувала всі дії ООН і ОБСЄ в регіоні. Фактично ця країна вимкнула роботу цих організацій. Одразу до роботи підключився Європейський союз. Якщо пам’ятаєте, у ті дні Саркозі приїжджав спочатку до Москви, а потім до Тбілісі. І зараз місія Європейського союзу спостерігає за тим, що у нас відбувається. Росія не є членом ЄС і не може впливати на політику ЄС. Нині вздовж лінії розмежування у нас перебуває місія Євросоюзу. Одним із факторів того, що ми отримали візову лібералізацію, є те, що грузини всі вимоги виконують… Користь від їхньої присутності в тому, що весь світ бачить, що Грузія виконує всі свої зобов’язання.

Тобто вигідніше для Грузії, аби на лінії розмежування працювала місія чи організація, на яку Росія не має впливу?

Війна стосується питання суверенітету тієї чи іншої держави. Ніхто не може завадити, протидіяти їй. Влада втягнулася в ту війну, яку нам нав’язала Росія. Думаю, долучаючись до грузинсько-російської війни, ми тільки програли не лише людськими жертвами і територіями, а й політикою. Це все нас надовго назад відкинуло. Тоді були великі шанси помиритися з осетинським населенням. Зараз це неможливо, не знаю, коли ще з’явиться така можливість.