Спілкуйтеся з дітьми! Підліткове середовище – це найжорстокіша ланка суспільства

Блоги

23.04.2018 10:10

Сергей Притула, джерело: «Facebook»

Блоги

Підлітки не мають «стопів». А їх оточення, зачасту, не гасить конфлікти, а підігріває їх.

Натрапив у мережі на чергове відео, де школярі гуртом лупцюють свого однокласника. Кулаками в обличчя. Ногами в живіт. Добивання ногами по голові на підлозі. З долученням до побиття тих, хто на початку в кадрі помічений не був. Ну так, підбіг, покопав за компанію та й відійшов, під схвальні вигуки усіх навколо. Вкотре переконався, що підліткове середовище – це, ймовірно, найжорстокіша ланка суспільства.

Ні, звісно ж, дорослі у своїй жорстокості теж часто перегинають палицю. Але в нашому випадку «стопи» спрацьовують швидше і частіше. Всі мої бійки за останніх 10 років тривали не довше 10-15 секунд. І не важливо, я чи мене. Цього було повністю достатньо, щоб один з учасників конфлікту зрозумів, що у фіналі нічого хорошого йому не світить. Зрештою, ми оточені такими ж дорослими, які, усвідомлюючи наслідки, допомагають гасити конфлікти.

Підлітки не мають «стопів». А їх оточення, зачасту, не гасить конфлікти, а підігріває їх. Щоб було що зняти на відео і потім показувати друзям, які, в свою чергу, похваляться своїм. Такі реалії. Але це не трапилося сьогодні, просто завдяки мобільним телефонам і соцмережам ми почали частіше дізнаватись про подібні речі.

Школа завжди була місцем, де цькували інших. Інакших. Слабших. Коли я вчився у Збаражі у нас в школі теж часто траплялись бійки. Але одна справа, коли б’ються фізично рівні між собою, щоб встановити фінальну ієрархію у класі. Чи просто комусь за словесну образу дадуть ляпас. А зовсім інша, коли хтось самостверджувався за рахунок публічного приниження заздалегідь слабшого. І беззахисного.

В наш сьомий клас регулярно навідувався один дев’ятикласник, який оглядав нас, робив якусь коротку промову «про жизнь і лохів», а потім методично лупцював кількох хлопчиків. При чому це насильство було до здуру вдало вибірковим. Деяких він ніколи не зачіпав, знаючи, що це діти батьків при керівних посадах. Декого не чіпав, знаючи, що за них можуть прийти поквитатись хлопці «з району». А от тих, за кого ніхто «не впишеться» - запросто!

А ми, свідки, ми мовчали. Що, звісно ж, не робить нам честі. Ба більше, зараз, майже через 25 років, коли я пишу ці рядки, мені досі соромно. Ми не робили нічого, щоб це припинити. Самі на захист не ставали, бо страшно. Вчителям про це не розказували, бо в середині 90-их, коли все (і школярське середовище не виняток) було оповите кримінальною романтикою, бути «стукачом» ніхто не бажав. І ми просто мовчки спостерігали. Видихнули тільки тоді, коли цей чорт поступив десь в бурсу.

Зрештою, можна було б про подібні інциденти якось повідомляти дирекції через батьків, але ж в масштабах маленького міста на якусь анонімність розраховувати було катма. Якось, коли наші 9-А і 9-Б поїхали на збір урожаю картоплі в поля колгоспу, який тримав шефство над школою, однокласники прихопили з собою кілька пляшок горілки. Ну і чоловік 5-6 її «оприходували» в лісопосадці в перерві між закінченням роботи і виїздом додому. Організми молоді – 14-15 років. Розвезло. Хтось блював, хтось шпортався і падав. Всім було смішно. Вдома, за вечерею, я розказав про це батькам і брату, ну бо ж смішне. Десь через тиждень, моя мама і класна керівничка випадково перетнулись в центрі міста і керівничка почала журити маму за мою поведінку, на що мама з опалу кинула, що «принаймні, мій не бухає по полях». Керівничка могла просто прийняти цей меседж до уваги і зробити якісь висновки. Але вона вирахувала тих хлопців і дала зрозуміти, що не допустить більше такої ситуації, бо їй, як педагогу, соромно, коли мама Притули робить їй подібні зауваження про її учнів.

Ну, бити мене не били, позаяк, я хоч і був відмінником, але не «ботаном»: не зажимав «списати», непогано грав баскетбол і волейбол за шкільну команду і мав старшого брата, який в попередні роки відмітився кількома каральними акціями в бік кривдників меншого. Але авторитет було добряче підірвано і стосунки з однокласниками були напружені. Ну а бажання чимось ділитись із батьками пропало на довгий час.

Школа, як суспільний інститут, і тоді і зараз жила за принципом «краще зам’яти конфлікт, аніж перевести його в правове поле». Ну кому з вчителів, директорів, завучів, захочеться, щоб громадськість дізналась, що у них під носом відбуваються якісь дії, які ставлять під сумнів їх кваліфікацію як педагогів, що вони не контролюють те, що відбувається в школі, що вже говорити про те, що за її межами. Пляма на репутації, догани з вищих інстанцій… Тому, іноді, навіть при серйозних конфліктах, є бажання зам’яти все у кабінеті і звести до мирової між батьками, аніж підключати правоохоронні органи. А діти, які відбулись легким переляком, тоді відчувають безкарність і ще більше розпалюються!

Спілкуйтеся з дітьми! Спілкуйтеся! Випитуйте! Дізнавайтесь, що їх бентежить, а де вони в зоні комфорту. Я знаю по собі, наскільки це важливо. Я закінчив школу в 15. В 9-му класі мені було 13. Пубертатний період ще не почався. На фоні однокласників, у яких вже все було гаразд із вторинними статевими ознаками, в мене кадик не випирав, голос не ламався, під пахвами не колосилось. Про що мені не давали кожного дня забувати деякі однокласники. Я не курив і не вживав алкоголь. Я не міг похвалитися історіями про секс. А знаєте, як це круто, коли за школою, на стадіоні, ти стоїш такий, попиваючи пивко, затягуєшся цигаркою і розказуєш про секс! Така була система координат. Такі підліткові «цінності» і мірило крутості. Це був період тотального дискомфорту, який тягнувся кілька років. І який не залишився непоміченим батьками, які порадили поступати до тернопільської філії Малої Академії Наук! Як я там тішився! Це був просто якийсь переворот світу навколо, коли під час начитки лекцій я жив в гуртожитку з двома хлопцями з інших районів. Вони були хоч і на два класи старші, проте набагато вищі, сильніші, в одного вже були вуса. Але вони ставились до мене, як до рівного. Бо вони спілкувались зі мною про книги, про історію. І виявилось, що я теж можу бути крутий! І кожного разу наступної поїздки у МАН я чекав не менше, ніж подарунків на Миколая! І вдячний батькам, що вони мене туди скерували, по нині день!

Спілкуйтеся з дітьми! До біса їх малолітні «понятія», якщо в класі над кимось знущаються. Замовчування проблеми калічить чиюсь долю, чиюсь психіку! Навіть якщо з вашою дитиною все гаразд і вона в класі в авторитеті, це не означає, що там немає когось, хто потерпає від знущань більш сильних, при мовчазній згоді вашої дитини. Спілкуйтеся з іншими батьками не тільки на предмет того, скільки здавати на штори. Можливо в таких розмовах спливе проблема, яку гуртом буде легше подолати. Якщо в дитини регулярно синці, то вона не може регулярно падати! Якщо ви даєте дитині гроші на кишенькові витрати, то цікавтесь, на що вона їх потратила, на свої потреби чи на забаганки більш сильних та агресивних однолітків. Цікавтесь оточенням своєї дитини, моніторте це оточення в соцмережах. Одним словом, не будьте байдужими! І вчіть своїх дітей не боятись говорити правду і захищати слабших. Щоб через 25 років їм не було соромно за свою поведінку!