Як радянські інструкції Міноборони руйнують українську оборону

Блоги

15.11.2018 15:42 (Оновлено 15.11.2018 в 15:44)

Андрей Воропаев, «24канал»

Блоги

​В Україні склалася парадоксальна ситуація, коли підприємства ОПК, як державні, так і приватні, змушені уникати співпраці із Міноборони.

Ключовий парадокс у ставленні військового відомства до національних виробників полягає у принципах формування ціни на військову продукцію. Ідеться про штучне і невиправдано жорстке обмеження рівня зарплат і рентабельності на продукцію.

Виглядає, що в Міноборони керуються нормативами, які пасують Північній Кореї, але не європейській країні, змушеній відбиватися від варварів зі Сходу. У відомстві зважають на абсурдні, застарілі й неринкові норми своїх внутрішніх документів більше, ніж на реалії сучасного життя.

Як і 50 років тому, відпускну ціну на військову техніку військові визначають з огляду на витрачені тонни металу, кілометри дротів та спалені "людиночаси". Виглядає, там ще не усвідомили, що сучасні озброєння – це насамперед технології та інновації, які вимагають колосальних фінансових й інтелектуальних витрат.

Тренди світового ОПК обходять лінійну логіку військового керівництва. Тому там відмовляються рахуватися із реаліями. І таким чином штучно "стерилізують" інноваційний розвиток галузі. Військові вимагають від виробників "різати" рентабельність до критичного рівня. За яким – економічна прірва.

Хоча, у Міноборони, якщо там насправді зацікавлені посилювати власну армію і перемагати ворога, мали би зважати на реальні витрати виробника. І цим стимулювати виробництво в Україні високотехнологічних озброєнь.

Принципово, що всі витрати виробника на кожному етапі виробництва контролюють представники Міноборони, акредитовані на підприємствах. Вони докладно ознайомлені із статтями видатків. Але попри це, військове відомство запроваджують штучні, не виправданні жодним чином, обмеження щодо рівня зарплат на підприємствах. Хоч державних, хоч приватних.

Приміром, виробник корпусів для бронетехніки, аби вписатися у вимоги Міноборони, мусить платити зварювальникам зарплати утричі чи уп'ятеро менші, аніж пропонує ринок. У результаті виробництво зупиняється, а унікальні спеціалісти, яких і так обмаль в Україні, бригадами шикуються до сусідньої Польщі. Відтак, зривається реалізація державного оборонного замовлення і армія не отримує нової техніки.

Зашкарублість Міноборони руйнує в Україні ринкову конкуренцію, не дозволяє виробникам залучати якісні кадри, знищує науковий та економічний потенціал галузі. Як наслідок, держава втрачає національний ОПК і стати одним із найбільших європейських імпортерів озброєнь.

Поза сумнівами рівень зарплат для робітників чи конструкторів мають встановлювати власники або керівники галузевих підприємств, а не чиновники Міноборони. Цей процес мають визначати закони ринку, а не вимоги сталінських архаїчних інструкцій та їхні "архіваріуси" з Міноборони.

Натомість військовий чиновник має дбати про гарантоване завантаження підприємства замовленням на п'ять років уперед, як це зобов'язує його документ прямої дії – Державна програма розвитку озброєння та військової техніки.

Якщо державний замовник компенсуватиме оборонному підприємству реальні витрати, то останньому не треба буде штучно збільшувати рентабельність. Тоді національні виробники матимуть прибуток на збільшенні обсягів внутрішнього виробництва.

Наслідком стане зниження рівня трудової міграції, опанування в Україні серійного виробництва нових зразків важкого озброєння та загальне посилення ЗСУ. А це є запорукою швидкої зачистки терористичних анклавів українського Донбасу.