Коли 30 років тому проголосили незалежність Ічкерії, дискусії головним чином зосереджувалися на темі можливого розвалу Російської Федерації і наслідках такого розвалу для сусідніх країн і всього світу. Але ця дискусія була беззмістовною. Ніяких реальних можливостей для юридичного оформлення незалежності Чечні просто не існувало через очевидний дисбаланс у силах сторін. Питання було тільки у ціні, яку Росія готова була заплатити за відновлення контролю над Чечнею та у згоді суспільства заплатити таку ціну.
Міжнародне право теж було на боці Росії. Власне, однією з важливих причин проголошення незалежності самої Росії і краху Радянського Союзу було бажання Бориса Єльцина і російського керівництва в цілому уникнути подальшої суверенізації російських республік.
У цю суверенізацію союзний центр став грати відразу ж після обрання Єльцина головою Верховної Ради РРФСР. Поки головою президії Верховної Ради РРФСР був член політбюро ЦК КПРС Віталій Воротников, такої теми у політичному житті Росії навіть не виникало. Але обрання Єльцина перевернуло весь порядок денний з ніг на голову.
Російськими республіками керували перші секретарі обкомів, які, зрозуміло ж, підтримували генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова, а не Єльцина, що залишив партію. Так питання суверенітету російських автономій стало підніматися не тільки представниками національних рухів, з якими партійні організації боролися, але і самими керівниками цих партійних організацій, що перемістилися у крісла голів Верховних Рад своїх республік.
Дійшло до того, що вибори президента РРФСР не проводилися у Татарстані, а президент цієї республіки Мінтімєр Шаймієв виступав за її союзний статус. Новий Союзний договір, який повинен був бути підписаний у серпні 1991 року, такого підвищення статусу російських республік не передбачав, але робив їх учасниками процесу будівництва нової Союзної держави - із погано передбачуваними для Російської Федерації наслідками.
Тому зовсім не дивно, що після перемоги над путчистами у серпні 1991 року російське керівництво, яке стало, по суті, союзним керівництвом – адже новим союзним урядом став уряд РРФСР, КПРС заборонили, а у Михайла Горбачова залишилася лише видимість влади – вирішило повернути процес назад і підтвердити територіальну цілісність Російської Федерації.
Президент РРФСР Борис Єльцин з прапором Росії під час Серпневого путчу в Москві, 22 серпня 1991 р. Діяльність КПРС була припинена 23 серпня 1991 р, майно конфісковано, 6 листопада 1991 р. партія була заборонена указом Єльцина.Фото: Kremlin.ruПрезидент РРФСР Борис Єльцин з прапором Росії під час Серпневого путчу в Москві, 22 серпня 1991 р. Діяльність КПРС була припинена 23 серпня 1991 р, майно конфісковано, 6 листопада 1991 р. партія була заборонена указом Єльцина.
Кращим виходом із ситуації виявилося перетворення Росії з союзної республіки на суб'єкт міжнародного права – що не тільки закрило для національних республік можливість сецесії, а й дозволило розпочати процес русифікації народів Росії. У цьому процесі російське керівництво часів Єльцина і Путіна досягло успіхів за останні 30 років значно більше, ніж комуністи за 70, це теж потрібно визнати. Навіть у тих небагатьох національних республіках, де росіяни не становлять більшості, елементи національної культури та ідентичності вимиваються і молоді люди все більшою мірою вважають себе навіть не росіянами, а «русскімі». Окремо поки що стоять у першу чергу Татарстан, Тува і та ж Чечня, що перетворилися на держави у державі.
Але ще до проголошення незалежності Росії російське керівництво зробило спробу зміщення найбільш самостійних керівників російських республік – тим більше, що майже всі вони підтримали путчистів і були на боці тих, хто програв. І не просто на стороні тих, хто програв. Анатолій Лук'янов, голова Верховної Ради СРСР, який диригував процесами суверенізації частин непокірних союзних республік, виявився після путчу в тюремній камері і втратив довіру Михайла Горбачова.
Один з перших після путчу номерів «Российской газеты» не залишав сумнівів у тому, кому доведеться незабаром позбутися влади. Йшлося про керівників Чечено-Інгушетії Доку Завгаєва, Татарстану Мінтімєра Шаймієва і Башкортостану Муртазу Рахімова. З усіх трьох лідерів посади позбувся лише голова Верховної ради Чечено-Інгушської АРСР Завгаєв, який відкрито не підтримував ГКЧП. У жовтні 1995 року він ненадовго повернеться до влади на посаді глави Чечні, проте після поразки російських військ і підписання Хасав'юрту назавжди залишить республіку в серпні 1996 року. Президент Татарстану Мінтімєр Шаймієв збереже свою посаду до березня 2010 і передасть повноваження наступнику, стане державним радником Татарстану.
Шаймієв, мабуть, й досі є найвпливовішою фігурою у республіці. Збереже владу і голова Верховної Ради Башкирської АРСР Муртаза Рахімов, у грудні 1993 року він буде обраний президентом республіки і пробуде на цій посаді до липня 2010 року. Нагадаю, що на той час Борис Єльцин, який хотів відправити Шаймієва і Рахімова у відставку, вже три роки як мертвий, а його наступник Путін завершує другий термін свого перебування на посаді.
Утриматися при владі Шаймієву і Рахімову, та й іншим республіканським лідерам, допомогло повалення Завгаєва, яке стало результатом взаєморозуміння Загальнонаціонального конгресу чеченського народу на чолі з генералом Джохаром Дудаєвим і російського керівництва, перш за все – голови Верховної Ради РРФСР Руслана Хасбулатова, уродженця Грозного.
Тільки після того, як ЗКЧН по-справжньому прийшов до влади, російські керівники зрозуміли, які процеси вони запустили. І про загравання з іншими національними рухами вже й мови бути не могло.
Шаймієв поступово перетворився на одну з головних фігур на російській політичній сцені. І я назавжди запам'ятав нашу розмову у казанському Кремлі на початку 90-х. Я запитав, як президент Татарстану бачить домовленості між демократичною Росією і все ще радянським Татарстаном (звичайно, висловився більш обережно). Мінтімєр Шаріповіч насмішкувато подивився на мене і запитав, чому я є таким впевненим, що це Татарстан повинен бути схожий на Росію і пристосовуватися до неї? Чому б Росії не стати схожою на Татарстан?
І він мав рацію. Вже за кілька років Росія почне все більше походити на Татарстан, повертаючись до традиції контролю влади над суспільством і медіа. Але головне випробування буде ще попереду. Тому що для того, щоб інтегрувати і переварити Чечню, Росія стане схожою на Чечню.
Перефразовуючи відому фразу про тих, хто не годує власну армію, годує чужі, скажу: якщо ми не підтримуємо свою українську незалежну журналістику, то прирікаємо себе на споживання пропаганди, фейків і стаємо слабшими у інформаційній війні, яку Росія і антиукраїнські сили ведуть проти нас
І це було абсолютно неминуче вже тоді, коли ЗКЧН проголошував незалежність Ічкерії. Питання забезпечення територіальної цілісності Росії було питанням консенсусу, що об'єднував російське суспільство. І вже тим більше питанням консенсусу було питання про необхідність подолання терористичної загрози – обіцянка, з якою у 2000 році буде обраний президентом Росії колишній керівник ФСБ Володимир Путін. Ті представники російських демократів, які підтримували право чеченців на незалежність, неминуче виявлялися маргіналами в очах більшої частини суспільства. Але такими ж маргіналами виявлялися і ті демократичні представники оточення Єльцина, хто підтримав главу держави у дні першої чеченської війни. Вони виглядали пристосуванцями, які зрадили свої принципи заради влади. І не виглядали ефективними з точки зору вирішення проблеми – тому що ефективними повинні були стати силовики. Особливо після того, як виявилося, що політичний шлях вирішення – Хасав’юрт – веде до приниження Росії і не веде до припинення насильства.
Так боротьба проти незалежності Чечні вирішила найголовніше питання у політичному розвитку Росії – вона остаточно маргіналізувала і змела зі сцени демократичний рух, який мав величезний авторитет у 80-90-і роки і з яким змушені були рахуватися і Борис Єльцин, і новоспечені олігархи.
Політичний контекст кланової боротьби буде тепер виключати демократію навіть як обгортку і зведеться до конкуренції висуванців силових структур. Крім того, демократія зникне як непотрібна обгортка й для взаємин із Заходом – бо буде продемонстровано, що Росія – це не Югославія Мілошевича, проти якої могли розгорнути спецоперацію після вигнання албанців з Косово. А Росія у своїх регіонах, як виявилося, може робити все, що їй заманеться – аж до килимових бомбардувань Грозного.
Що ж, у 1999 році російська номенклатура і пов'язані з нею олігархи ставили на колишнього главу Служби зовнішньої розвідки Євгена Примакова, а Борис Єльцин і олігархи, які були пов'язані з його сім'єю коливалися між колишнім керівником ФСБ Сергієм Степашиним і чинним керівником ФСБ Володимиром Путіним. Вибору більше не було.
І цей вибір остаточно зник у роки другої чеченської війни, яка і перетворила Чечню на державу в державі. При цьому сама Росія з кожним днем стала все більше схожим на цю «дочірню» державу – всевладдя першої особи, вседозволеність спецслужб, засилля кланових інтересів, контроль над інформацією. Власне, тепер Росія це і є Чечня в набагато більшій мірі ніж Чечня – це і є Росія. Інакше і бути не могло.
І тут ми знову можемо перейти до нашої улюбленої теми розвалу Росії. І подивитися на неї під іншим кутом – а що буде, якщо процеси розвалу дійсно запустяться, але завершаться тим самим, що і у недавньому минулому – збереженням територіальної цілісності Росії шляхом силового придушення сецесії та «зосередження» російського суспільства навколо чергової «сильної руки»?
Якого монстра на наших кордонах ми тоді побачимо?