Російські військовополонені, які опинилися в Україні вдруге, стали особливою категорією для українських журналістів. BIHUS Info поспілкувалися з двома з них, щоб зрозуміти, чим вони керувалися, повертаючись на війну після обміну та потрапляючи в полон втретє. Загалом таких росіян налічується близько двадцяти. Вони або йшли на війну свідомо, або ж були введені в оману, але наслідком є повторне потрапляння до українського полону.
Розмови з російськими військовополоненими, як правило, не викликають особливого здивування, оскільки від початку повномасштабного вторгнення їх було багато. Риторика змінювалася від «ми заблукали» до «я вбивав». Контингент також різноманітний: від строковиків до ув'язнених. Однак, ця категорія військовополонених, які потрапили в полон вдруге, викликає особливу зацікавленість. Вони вже побували в українському полоні, були обміняні, повернулися до Росії і знову вирушили на війну.
Історії полонених
26-річний Олексій з Астраханської області підписав контракт добровільно. Він мав бути водієм, але став штурмовиком. За його словами, він пішов на війну, щоб «допомогти мирним громадянам», але також згадував про нібито жорстоке поводження українських військових з цивільними.
Володимир зі Смоленська стверджує, що до армії не мав стосунку і мав їхати на будівництво. Його, як і багатьох інших, привезли на полігон, де провели двотижневу підготовку, а потім відправили на базу. Він не служив в армії раніше, оскільки виховувався в інтернаті.
Володимир з Челябінська має 10 років в'язниці за плечима. На запитання, чому пішов на війну, він відповів, що не хотів сидіти в тюрмі. Його роль на війні була у штурмових військах на Донецько-Запорізькому напрямку.
«А куда мне деваться? Мне скажут, я пойду. Бегать бесполезно.»
Усі троє військовополонених потрапили в полон вперше через те, що їх завели на позиції до українців, або вони самі зайшли в глибокий тил. Другого разу один із Володимирів здався сам, оскільки був оточений. Інший також здався, оскільки не мав іншого вибору.
Умови утримання в українському полоні вони оцінюють як нормальні та гідні, кращі, ніж у російських таборах. Після першого полону та обміну вони повернулися до Росії, де пройшли допит ФСБ, а потім, за наказом, знову вирушили на фронт. Тривалість перебування в Росії варіювалася від місяця до майже року.
На відміну від українських захисників, яких після полону чекають рідні та близькі, російських військових, навіть після обміну, не завжди чекають з теплом. Один із опитаних повідомив, що мати його не пустила додому.
Міноборони Росії активно підписує безстрокові контракти з ув'язненими, які автоматично продовжуються. Це означає, що після обміну вони зобов'язані знову йти воювати. На відміну від України, де звільнений з полону може не служити, в Росії такого вибору немає.
Більшість опитаних не висловили жодних почуттів провини перед українським народом, продовжуючи підтримувати свою країну. Дехто з них, однак, визнає, що Росія є агресором у цій війні, а їхні командири ведуть їх на вірну смерть.
У координаційному штабі підтверджують, що частина російських військових, які побували в полоні, свідомо шукає спосіб здатися повторно через проєкт «Хочу жить». Це свідчить про те, що деякі з них розуміють безглуздість продовження війни та рятують своє життя.
Незважаючи на розуміння того, що повторне потрапляння в полон може означати збереження життя, багато хто з опитаних продовжує жити в ілюзіях, вірячи російській пропаганді про «нацистів» та «українських карателів». Вони не відчувають вини і готові знову йти воювати, якщо отримають відповідний наказ.