Від "Електронмаш" до космічних програм: як київський завод змінив радянську обчислювальну техніку

Історія "Електронмашу" бере початок у 1960 році, коли на базі київського заводу "Радіоприлад" розпочалося виробництво комп'ютерів. Сам завод "Радіоприлад" був створений у 1953 році і спеціалізувався на виробництві радіовимірювальної апаратури для авіаційної промисловості. Протягом часу завод кілька разів змінював назви: у 70-х роках його було перейменовано на честь видатного конструктора ракетно-космічної техніки Сергія Корольова, а з 1994 року підприємство функціонує як акціонерне товариство "Меридіан".

Народження комп'ютера "Дніпро"

На початку 60-х років перед заводом "Радіоприлад" постало нове завдання – освоїти виробництво принципово нового класу техніки. Першими серійними цифровими машинами, виробництво яких було освоєно на "Радіоприладі", стали універсальна машина керування "Дніпро" та електронна машина для розкрою тканини ЕРМТ. Особливе місце серед них посіла машина "Дніпро".

Ідея створення універсальної машини керування була запропонована академіком Віктором Глушковим у 1958 році на всесоюзній конференції в Києві. Початковий опір ідеї був значним, оскільки вважалося, що універсальна машина має бути ламповою, що потребувало величезних приміщень та систем охолодження. Однак, Глушков та його колеги не відмовилися від задуму. Вже того ж року в Києві розпочалася активна робота над новою машиною під керівництвом головного конструктора Бориса Малиновського. Майбутня машина отримала назву "Дніпро".

"Дніпро" була напівпровідниковою машиною, побудованою на транзисторах, яка працювала за двійковою системою числення. Вона мала 26 біт і могла виконувати близько 10 000 операцій за секунду. Оперативна пам'ять машини була реалізована на феритових осердях діаметром 0,5 мм, що дозволило підвищити надійність, зменшити габарити та зробити пам'ять модульною. Базовий об'єм оперативної пам'яті складав 512 слів, з можливістю розширення. Зовнішня пам'ять на магнітній стрічці мала ємність до 200 000 слів. Для програмування використовувалася адресно-лінійна мова, розроблена Євгенією Ющенко. Ключовою особливістю "Дніпра" стала система зв'язку з об'єктом – набір пристроїв, адаптованих до конкретного технологічного процесу. Це дозволяло комп'ютеру отримувати інформацію від датчиків та передавати команди виконавчим механізмам, що відрізняло його від звичайних комп'ютерів, створених для математичних розрахунків.

Від моменту появи концепції машини в червні 1958 року до початку її масового виробництва наприкінці 1961 року минуло близько трьох років. Однак, створення функціонального прототипу було лише половиною справи. Масове виробництво виявилося не менш складним. Перші машини, що сходили з заводу "Радіоприлад", мали серйозні проблеми з якістю, зокрема, через помилки у паяльних з'єднаннях та пошкодження роз'ємів. З'ясувалося, що складні завдання довірили групі недосвідчених робітників. Тому перші серійні екземпляри потребували значного доопрацювання.

Паралельно Борис Малиновський шукав підприємства для практичного застосування нової машини, надсилаючи понад 100 листів до університетів, наукових установ та заводів. Результати були неочікуваними: змістовні пропозиції надійшли лише від чотирьох організацій. Серед перших успішних застосувань "Дніпра" були Миколаївський суднобудівний завод та металургійний завод у Дніпродзержинську (нині Кам'янське), де машина використовувалася для автоматизованого керування бессемерівським конвертером. Цей досвід продемонстрував можливості нової технології та швидко сформував репутацію "Дніпра" як перспективної машини керування. Згодом вона знайшла застосування не тільки в промисловості, але й у військово-промисловому та космічному секторах, зокрема, в системах керування польотами.

9 грудня 1961 року Державна комісія, розглянувши результати випробувань дослідної промислової моделі, рекомендувала "Дніпро" до масового виробництва. Цікаво, що після налагодження виробництва ситуація з попитом кардинально змінилася: якщо під час розробки надходило мало пропозицій щодо використання машини, то після її випуску замовлення почали надходити десятками. "Дніпро" стала першим радянським напівпровідниковим комп'ютером, спеціально створеним для управління технологічними процесами. Її транзисторна архітектура забезпечувала високу надійність, а конструкція дозволяла працювати в різних кліматичних умовах та витримувати вібраційні навантаження.

Приблизно в той же період у США розроблялася схожа машина – RW300, масове виробництво якої також розпочалося у 1961 році. За словами Віктора Глушкова, це був один з рідкісних випадків, коли радянським розробникам вдалося майже повністю ліквідувати технологічний розрив зі США в надзвичайно важливій галузі.

Заснування заводу "Електронмаш"

Для Києва поява "Дніпра" мала ще одне важливе значення: саме після створення цієї машини, за ініціативи Інституту кібернетики АН УРСР та за підтримки уряду, розпочалося будівництво в Києві спеціалізованого заводу обчислювальних та керуючих машин – майбутнього "Електронмашу".

1 січня 1965 року на базі окремих підрозділів київського заводу "Радіоприлад" було створено самостійне спеціалізоване підприємство – Київський завод обчислювальних та керуючих машин (ВУМ). Новому підприємству було передано недобудовану виробничу будівлю на теперішній Великій Кільцевій вулиці, а також три цехи: складальний, механічний, цех налагодження та спеціальне конструкторське бюро. На момент заснування завод налічував близько 460 працівників. Вже у березні 1965 року підприємство розпочало виробництво універсальної машини керування "Дніпро". Першим директором ВУМ було призначено Аполінарія Незабитовського, який не мав прямого досвіду роботи з обчислювальною технікою, проте саме його діяльність пов'язана з періодом становлення та подальшого швидкого розвитку київського заводу. Протягом першого ж року Незабитовський досяг повної самостійності підприємства, поклавши край залежності від "Радіоприладу".

З самого початку для заводу було визначено чітку спеціалізацію: керуючі та обчислювальні машини призначалися в першу чергу для автоматизації виробничих процесів, технологічних операцій та інженерних розрахунків. Для радянської промисловості це була принципово нова техніка, значну частину якої доводилося не просто виробляти, а фактично створювати з нуля. Найскладнішою проблемою виявилися не устаткування, а кадри. Підприємству потрібні були фахівці, здатні генерувати нові ідеї та втілювати їх у реальні розробки. Основний акцент було зроблено на молодих спеціалістах: щорічно на завод приймали близько 200 випускників. Практика показала, що саме молоді інженери стали одними з головних рушійних сил розвитку цього нового напрямку. Водночас підприємство розпочало підготовку середніх технічних спеціалістів та кваліфікованих робітників: вже у 1966 році при заводі були відкриті технічне училище та професійно-технічна школа.

Ця система підготовки кадрів дала свої результати: наприкінці 1970-х років, у період свого пікового розвитку, об'єднання та його філії налічували понад 10 000 співробітників. Такі темпи росту неминуче породжували соціальні проблеми. Потрібно було забезпечувати працівників житлом, дитячими закладами, медичним обслуговуванням, зонами відпочинку та нормальними умовами для життя. Аполінарій Незабитовський приділяв значну увагу цій сфері: практично щорічно вводилися в експлуатацію нові житлові об'єкти – гуртожитки, житло для молодих сімей, багатоквартирні будинки. Було збудовано кілька дитячих садків, піонерський табір "Вумовець" та бази відпочинку на річках Десна і Рось. На підприємстві функціонувала велика їдальня приблизно на 1300 місць з дієтичним залом та кафе. Одна з найкращих у місті: власна поліклініка, спортивно-оздоровчий комплекс, актовий зал та приміщення для творчих гуртків. Таким чином, навколо заводу поступово формувалася не просто виробнича інфраструктура, а ціла соціальна система.

Інноваційні проєкти та розвиток лінійки комп'ютерів

Одним із показових прикладів можливостей молодого підприємства стала робота над проєктом "Вихор". Він передбачав створення автоматизованої системи випробувань головних двигунів космічних апаратів, призначених для польотів до Місяця. Система мала за дуже короткий час, близько 300 секунд, отримувати величезний масив інформації від численних датчиків, встановлених на двигуні, та обробляти її. "Дніпро" стала основою для цієї системи, але потребувала значної модернізації для виконання нового завдання. Восени 1965 року вся система була встановлена в центрі керування космічними польотами, і київські розробники опинилися безпосередньо залученими до однієї з найважливіших технологічних програм свого часу. Водночас завод продовжував виробництво машин "Дніпро", які постачалися на металургійні, хімічні заводи, авіаційні випробувальні комплекси, науково-дослідні установи. Всього було випущено близько 500 машин "Дніпро".

У 1966 році завод розпочав масове виробництво іншого типу обчислювального обладнання – машин "Мир" для інженерних розрахунків. Вони призначалися для навчальних закладів, невеликих конструкторських бюро та наукових відділів. Для цього сімейства машин було створено значну базу алгоритмів і програм, призначених для чисельного розв'язання інженерно-математичних задач. Однак, сама технічна концепція "Миру" виявилася недовговічною: алгоритми значною мірою реалізовувалися безпосередньо в постійній пам'яті, тоді як нове покоління комп'ютерів отримувало значно вдосконалені оперативну та зовнішню пам'ять, тому цей напрямок поступився місцем більш універсальним системам.

У 1968 році було завершено розробку "Дніпро-2", і розпочалося його виробництво. Попри спільну назву, це була принципово інша машина, призначена для широкого кола завдань – від планово-економічних розрахунків та інженерних обчислень до управління виробничими процесами та обробки інформації. "Дніпро-2" був великим комплексом, що включав центральний обчислювальний комплекс "Дніпро-21" та керуючий комплекс "Дніпро-22М". Середня швидкість центральної частини становила близько 16 000 операцій додавання на секунду, а розрядність комірки пам'яті – 42 біти. За своїми основними характеристиками "Дніпро-21" вже намагався відповідати рівню великих універсальних комп'ютерів того часу. Однак, саме тут особливо яскраво проявилося технологічне відставання радянської електронної промисловості: американські системи, такі як IBM System 360, представлені ще у 1964 році, вже використовували інтегральні схеми, набагато ширший набір периферійного обладнання та розвинені операційні системи, необхідні для ефективної роботи багатозадачних машин. "Дніпро-2" не міг стати основою для нового стратегічного напрямку розвитку радянської обчислювальної техніки, тому з точки зору розвитку всієї галузі цей проєкт виявився скоріше проміжним і не дуже успішним етапом.

У 1969 році завод освоїв масове виробництво комп'ютера "Каштан". Ця машина створювалася для автоматизації розкрою партій матеріалів на заготовки з урахуванням заданого асортименту та потреб виробництва. "Каштан" знайшов застосування у швейній, металургійній, машинобудівній та інших галузях. За своїм призначенням ця машина була унікальною, фактично єдиною обчислювальною системою у світі, спеціально розробленою для вирішення подібних завдань. Загалом, з 1965 по 1974 рік завод виготовив понад 2500 комп'ютерів, що стало важливою віхою у формуванні київської школи електронної інженерії.