Зіткнення спецслужб у Києві виявило критичну прогалину в українській військовій юстиції

Версії подій від обох сторін суттєво розходяться. СБУ заявила про зірваний теракт ФСБ та збройний напад на своїх слідчих. Натомість, Степан Каплунов стверджує, що його викрили ще наприкінці серпня і змусили обмовити себе. Розслідуванням цього інциденту займається Державне бюро розслідувань (ДБР). Однак, головна проблема, яка випливає з цього зіткнення, полягає не стільки в конфлікті між відомствами, скільки в системних недоліках української правової системи, зокрема, у відсутності належної військової юстиції.

Системна проблема: перевантажена військова юстиція

Україна, яка четвертий рік перебуває у стані повномасштабної війни, зіткнулася з критичною невідповідністю своєї правової системи до реалій збройного конфлікту. Зокрема, виявилася відсутність ефективної системи військової юстиції, яка б належним чином розслідувала та судила злочини військовослужбовців. Механізм, розрахований на мирний час, тріщить під тиском війни. Станом на зараз, ДБР розглядає близько 400 000 кримінальних проваджень, тоді як слідчих на всю країну – всього близько 500. При цьому, близько 90% справ стосуються саме військових. На одного слідчого припадає понад 600 проваджень, що фізично унеможливлює їх якісне розслідування.

Навантаження на правоохоронні органи зросло приблизно в сім разів з початку повномасштабного вторгнення. Попри розширення штату, це не змінило ситуації, адже потік справ зростає швидше. Особливо вражає статистика щодо самовільного залишення частини та дезертирства: за час повномасштабного вторгнення відкрито близько 290 000 проваджень. Статистика свідчить про труднощі в притягненні винних до відповідальності, а сама система виглядає неефективною.

Історичний контекст: втрата військової юстиції

Корені цієї проблеми сягають 2010 року, коли були ліквідовані військові суди, а у 2012 році – військова прокуратура. Попри відновлення у 2014 році через початок війни, військова прокуратура була знову ліквідована у 2019 році. Європейський суд з прав людини у 2008 році встановив порушення права на незалежний суд у справі "Мірошник проти України", вказуючи на підпорядкування військових суддів Міністерству оборони. Критика також стосувалася розгалуженої системи військових прокуратур як спадку радянського підходу. Хоча в 2014 році військову прокуратуру відновили, консультанти Ради Європи наголошували на її тимчасовості.

Західні країни, зокрема Велика Британія та Польща, стикалися зі схожими викликами, але не скасували військову юстицію, а переформатували її. Британська система передбачає незалежну військову поліцію, окрему прокурорську службу поза армійською вертикаллю та цивільних суддів у військових трибуналах. Польща зберегла гарнізонні військові суди, призначаючи суддів через Національну Раду судочинства та забезпечуючи їхню незалежність. В Україні ж, після скасування всіх інституцій, не було створено адекватної заміни, що призвело до того, що мільйонна армія юридично обслуговується структурами, які не пристосовані до військових реалій.

Шляхи вирішення: законодавчі ініціативи та перешкоди

У 2024 році Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт про військову поліцію, який має надати службі правопорядку слідчі повноваження. Також розглядається закон про спеціалізацію суддів у військових справах, що передбачає обрання суддів у місцевих та апеляційних судах для розгляду таких справ. Однак, ці кроки не створюють повноцінної системи військової юстиції. Головною перешкодою є стаття 125 Конституції України, яка забороняє створення надзвичайних та особливих судів. Позиція Верховного суду полягає в тому, що без змін до закону та прямої згадки про систему військових судів, побудувати її неможливо, а процес може тривати до 2028 року.

Існують різні точки зору щодо створення військових судів. Міністерство оборони та Генштаб виступають за їх створення, тоді як ДБР проти, посилаючись на нові бюджети та потребу в додаткових суддях. Мінюст та Мінфін висловлюють зауваження щодо юрисдикції, порядку присвоєння звань та фінансових розрахунків. Аргумент про дорожнечу створення системи виглядає сумнівним, враховуючи масштаби незакритих проваджень. Ближчою до українських реалій виглядає польська система, але вона потребує адаптації до національних особливостей.

Ключовим викликом залишається брак кадрів, що зумовлений відсутністю системи їх підготовки. Навіть цивільні суди страждають від незаповнених посад. Судова система не є пріоритетом держави, що призводить до накопичення справ. Важливим є ризик закритості військової юстиції без належного цивільного контролю, що може перетворити її на інструмент тиску. Питання військової юстиції виходить за рамки судових справ, воно стосується визначення статусу військовослужбовця в державі.

«Інституції, які здаються зайвими в спокійні часи, зазвичай виявляються критичними в кризу. І будувати їх треба заздалегідь. Найгірше в цьому те, чим порожнеча обертається на практиці, коли над людьми зі зброєю немає власного правового контуру, який усі визнають. Кожен спір між структурами вирішується силою.»

Зіткнення спецслужб у Києві є тривожним сигналом, що ілюструє наслідки відсутності належного правового регулювання. Витік персональних даних після інциденту, за розслідування якого відповідає ДБР, лише підкреслює слабкість системи. Військова юстиція необхідна не лише для покарання, а й для забезпечення миру та порядку між озброєними структурами. Без ефективної системи, суперечки вирішуватимуться силою, а не правом, як це сталося 2 вересня.