Україна здобуває незалежність: Як світ визнавав самостійність держави у 1991 році

Новини

23.08.2026 09:48 (Оновлено 23.08.2026 в 09:48)

Игорь Блохин, джерело: «Facenews»

Новини

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Акт незалежності України, що стало ключовим моментом в історії держави. Проте, шлях до міжнародного визнання цієї незалежності був складним і тривалим. Хоча українські депутати, включно з поетом Іваном Павличком, зверталися до світових лідерів, зокрема до президента США Джорджа Буша та прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер, із закликами визнати Україну та підписати договори, перші реакції міжнародної спільноти були далекі від одностайної підтримки. Сусіди, як-от Польща, Чехія, Угорщина та Румунія, не поспішали з привітаннями, а Сполучені Штати Америки, хоч і були головним противником СРСР, виявляли значну обережність.

Визнання незалежності країни означає офіційне підтвердження її суверенітету та права самостійно визначати свою внутрішню та зовнішню політику. До проголошення незалежності Україну часто сприймали як частину Радянського Союзу, а декотрі держави навіть як частину Росії. Без міжнародного визнання Акт незалежності, підписаний 364 депутатами, залишався лише формальним документом. Причина такої повільності полягала в тому, що Акт приймався за умови проведення всенародного референдуму, який мав підтвердити волю українського народу. Цей референдум, призначений на 1 грудня 1991 року, став вирішальним моментом, результатів якого з нетерпінням чекав увесь світ, особливо там, де активно діяла українська діаспора.

Перші кроки до визнання: Польща, Канада та країни Балтії

Референдум 1 грудня 1991 року, на якому понад 28 мільйонів українців (90% тих, хто взяв участь у голосуванні) висловилися за незалежність, став потужним сигналом для світу. Після цього процес визнання розпочався в прискореному темпі. Польща, яка активно готувалася до цього моменту, проявила надзвичайну оперативність. За спогадами Марека Новаковського, керівника Центру міжнародних студій при Сенаті Польщі, вже наступного дня після референдуму відбулася нарада за участі прем'єра Яна Кшиштофа Белецького та президента Леха Валенси, де було ухвалено рішення про негайне визнання незалежності України. Канада ухвалила аналогічне рішення, але через різницю в часі Польща стала першою країною, яка офіційно визнала Україну. Цей вчинок мав велике політичне значення для обох країн. Згодом, 4 грудня, незалежність України визнали Латвія та Литва, а 5 грудня — Росія. Угорщина визнала Україну третьою, 6 грудня, одразу після Польщі та Канади, демонструючи свою підтримку.

Активну роль у підтримці української незалежності відіграла українська діаспора, особливо в Канаді. Протягом століття українці Канади проводили демонстрації, створювали підпільні друкарні та організовували культурні проєкти, щоб привернути увагу до прагнень українського народу. Депутат канадського парламенту Борис Вжезневський наголошував на важливості правдивої суверенності та незалежності. Прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні, зустрівшись із представниками українсько-канадського конгресу, пообіцяв негайне визнання України у разі підтвердження її незалежності на референдумі. Канада стала першою країною західного світу, яка без вагань визнала Україну, відкривши однією з перших посольство в Києві. Також варто відзначити далекоглядність країн Балтії, які, пройшовши власний шлях боротьби з радянським гнітом, одними з перших визнали незалежність України, усвідомлюючи її значення для загальноєвропейської безпеки.

США: обережність, страхи та підтримка з боку Конгресу

Сполучені Штати Америки, головний супротивник СРСР, виявили значну обережність у питанні визнання незалежності України. Попри те, що в Конгресі США існувала підтримка української незалежності, президент Джордж Буш-старший у своєму знаменитому «Курячому» спічі в Києві у серпні 1991 року попереджав про небезпеку націоналізму та закликав будувати демократію, а не лише прагнути до незалежності. Американська адміністрація боялася розпаду СРСР, особливо у контексті ядерної зброї, яка перебувала на території України. Страх перед можливим хаосом, ядерною війною (як показано у фільмі «The Day After») та повторенням югославського сценарію змушував США діяти з великою пересторогою. Деякі американські політики, як Генрі Кіссінджер, скептично ставилися до можливості незалежності України. Однак, декілька конгресменів, як-от республіканець Ріттер, наполегливо лобіювали резолюцію про визнання України, наголошуючи на прагненні українського народу до свободи та його праві зайняти місце серед вільних націй світу. Вони розуміли загрозу з боку Росії та підтримували суверенну Україну.

Питання української незалежності для США було тісно пов'язане з проблемою ядерної безпеки. Україна мала третій за величиною ядерний арсенал у світі, і питання його контролю викликало значне занепокоєння. Остаточне роззброєння України у 1996 році, а також її подальше співробітництво у рамках СНД, зрештою, переконали американську сторону. Попри обережність адміністрації, Конгрес та впливові політики, які розуміли небезпеку російського домінування, продовжували підтримувати Україну. З часом, після Помаранчевої революції та Революції Гідності, вектор політики США щодо України змінився, і з 2021 року вони почали відкрито попереджати про російську агресію.

Від Аргентини до Великої Британії: Різні шляхи визнання

Серед країн, що одними з перших визнали незалежність України, опинилася Аргентина, розташована на протилежному кінці світу. Це стало можливим завдяки сильній та організованій українській діаспорі, яка активно працювала над просуванням ідеї незалежності. Українці, що емігрували до Аргентини до та після Другої світової війни, створили потужні громадські організації. Цікаво, що Аргентина у 1921 році вже визнавала Українську Народну Республіку, демонструючи давню прихильність. Після повномасштабного вторгнення Росії, Аргентина, використовуючи принцип універсальної юрисдикції, почала розглядати справи, пов'язані з російськими злочинами в Україні, що свідчить про глибину підтримки.

Велика Британія, ще один важливий гравець на міжнародній арені, визнала незалежність України під кінець 1991 року, консультуючись із партнерами по Європейському співтовариству та НАТО. Подібно до США, вона мала певні побоювання, пов'язані з ядерним арсеналом України та загальною безпековою ситуацією в Європі, спричиненою розпадом СРСР. В угорських політичних колах, включаючи молодого Віктора Орбана, також активно обговорювалася майбутня система безпеки в Центральній Європі, де незалежна Україна відігравала важливу роль як перешкода для російського впливу. Угорщина, визнавши Україну одразу після Канади та Польщі, також виявляла стурбованість щодо етнічних угорців на території України, досягнувши домовленостей про гарантії їх прав в обмін на визнання непорушності кордонів.

Висновки: Історичні уроки та сучасність

Процес міжнародного визнання незалежності України у 1991 році став складним, але надзвичайно важливим етапом державотворення. Він продемонстрував, що здобуття незалежності – це лише початок довгого шляху до зміцнення суверенітету та інтеграції у світове співтовариство. Різні швидкості визнання з боку країн свідчили про неоднакові геополітичні інтереси, страхи та історичні зв'язки. Країни Балтії, Польща, Канада та Угорщина продемонстрували швидку підтримку, тоді як США та Велика Британія виявили обережність через ядерне питання та страх перед дестабілізацією. Відносини з Польщею, попри спільну боротьбу за незалежність, пройшли складний шлях, де історична пам'ять та сучасні політичні процеси іноді створюють напругу. Історія визнання незалежності України у 1991 році є важливим уроком про те, як боротьба за суверенітет впливає на міжнародні відносини та формує майбутнє нації. Попри виклики, Україна змогла утвердитися як незалежна держава, проклавши шлях до членства в ООН та подальшої європейської та світової інтеграції.